На головну

  Як Борис Гмиря заробив півтора мільярда карбованців

 Продовження дискографії Бориса Гмирі

 Борис Гмиря. Безсмерття сильніше за славу

 Голос среди молчания

 Борис Гмиря – харизматична постать української культури

У старій квартирі в Пасажі на Хрещатику, 15 помешкання Бориса Гмирі, де все, як у квартирі-музеї, але його (музею) немає – і розташувався Фонд імені Бориса Гмирі, яким опікується родичка великого співака Ганна Принц. Тут якась особлива аура. Ось рояль Бориса Романовича, ось його речі, старий телефонний апарат, книжки, партитури, платівки, вишивки його дружини Віри Августівни... Висока стеля і стіни – в тріщинах, з них сиплеться... Вичовганий паркет. А на робочому столі – шість компакт-дисків. Це особлива гордість Ганни Василівни. Вона врятувала плівки із записами Гмирі, що вже сипалися від давнини і могли бути втрачені назавжди. А тепер ось поступово видає компакт-диски. Запитую Ганну Василівну про тиражі. Вони невеликі. По тисячі — українські та російські романси, оперні арії, “Великому Кобзареві”, а також у супроводі Капели бандуристів України. По 500 – українські народні пісні з оркестром народних інструментів, зібране. Питання про тираж майбутніх компакт-дисків наштовхнуло мене свого часу на думку з'ясувати, якими ж тиражами виходили платівки Бориса Романовича в колишньому Союзі. Вичитала в одному з його листів: “Не розумію, чому ви пишете, що немає моїх платівок, коли вони витримали 120 тиражів”. Тож я переглянула всі платівки і побачила таку тенденцію: найменший тираж складав 20 тисяч (одна-єдина платівка). Решта – від 100тис. до 600 тисяч… Потім відклала десять платівок, які йшли за кордон. Там, звісно, не зазначено ні тиражу, ні ціни. Я їх просто відклала – може, з`ясуємо. І думаю, цікаво, скільки заробив у колишньому СРСР Гмиря за тридцять років свого творчого життя на платівках? Відповісти на це запитання достеменно можна, звернувшись до дискографії. Її складено ще за життя Бориса Романовича. Геннадій Павлович Ковалевський був найкращим реставратором на фірмі “Мелодія” в Москві. Ось і фіксував, коли і скільки видано платівок. Так от, на травень 1967-го, Гмиря ще живий, вийшло 170 платівок. Випускали їх і після його кончини. Припустімо, найменше – 200 платівок. Беру найнижчий тираж – 100 тисяч. Рахую не 120 разів, як вони видавались, а лише 50 (знаєте, були такі маленькі платівки по 90 копійок, а більші – по 2 карбованці, по 3.50 крб., навіть по 4.50 крб. – подвоєні), множу на меншу за середню ціну – 1.50 крб. І виходить, що Гмиря заробив півтора мільярда карбованців Радянському Союзові. Півтора мільярда – це я за мінімум взяла. Якби йому платили лише один відсоток із цих півтора мільярда, то мав би 15 мільйонів карбованців. Уявіть, як він міг би жити. 1 залишити якісь заощадження. Втім, усе одно, мабуть, пішли б прахом, як у всіх людей в Україні.

У квітні цього року почала шукати в Інтернеті все, що є про Бориса Романовича. Це було справжнє відкриття і викриття. Світ торгує Гмирею оптом та вроздріб. Створено веб-сторінки, і там Ґмиря “только русский певец”. Канада, Америка, Австралія, Австрія, Німеччина – тут продаються СD з рідкісними записами музичних творів у виконанні Бориса Романовича. З однією такою австрійською фірмою “Ргіsег Rесогds” розпочала листування, пред'явила претензії. З'ясувалося, що видають диски їхні дистриб`юторні фірми в Австралії, є така фірма “Маіпlу Орега”, в Америці – “Ееstу Rеаltу Соmраnу” та інші.

– Так! Я розпочала електронне листування з фірмою “Ргіsег Rесогds”.
Реакції не було, аж поки я написала: якщо ви й надалі так зневажливо читатимете мої листи, і відкидатимете все те, що я кажу, то передам всі документи до нашого парламенту. І матимете вже справу з нашими парламентаріями, з нашою державою. Дійшло, мабуть. Телефонує мені фірмач і каже: “Невже містер Гмиря не передавав авторські права?” Я відповідаю: “Звичайно, ні”. Запитую, звідки в них записи. А він: “Нам фірма “Мелодія” продала авторські права”. Я пояснила, що вона не мала права цього робити. А він знову запитує, чи містер Гмиря і справді не продавав авторські права фірмі “Мелодія”? А за платівки, що видавалися, йому платили? Кажу – ні, не платили. – Тоді нічого не розуміємо. Це до того, що ці півтора мільярда Гмиря заробив Радянському Союзові тільки на платівках, а ще – фільми, виступи, шефські концерти, а за кордон він їздив... У Гмирі все забирали. За його виступи платили за супер-розцінками... Тільки ж не йому. У нас є оці десять платівок, що були видані фірмою “Мелодія” для закордону. А тепер фірма “Мелодія”, яка не володіє авторськими правами, бо не заплатила Гмирі свого часу, невідомо чому продала це право за кордон.

– Гмиря, ми це також підрахували, отримав 190 тисяч карбованців за З0 років своєї творчої діяльності, або 532 крб. в місяць. От і зіставте ці цифри. А ми шукаємо гроші, тоді як світ має на Гмирі капітал. Тільки не ми. А в Україні сталася така прикрість – почула, що вже на Українському радіо створено якусь фірму, котра заявила про правонаступництво фондів радіо і спокійно випускає CD із записами Гмирі, зокрема “Кобзар”, де записано “Думи мої, думи” Шевченка у виконанні співака, із фото Бориса Романовича за роялем, яке є моєю особистою власністю. І теж ніхто нікого не питає, не з'ясовує, не просить дозволу. У Департаменті з авторських прав виклала проблему. Там мене запевнили: ніхто, крім мене, не має права видавати Гмирю, хоча записи – власність їхня, та авторські права – мої і вони мусять зі мною укласти угоду. А тим часом “Ргіsег Rесогds” задекларувала в Інтернеті продаж касет із записами Бориса Гмирі від 11, 98 до 81, 9 німецьких марок. Коли тривало листування з цією фірмою,– вони мені казали: “Это произведение уже давно издано”. Ні, кажу, ще не минуло 50 років, а за нормами Всесвітньої конвенції з авторських прав – 50 років із дня першого виходу твору, і з дня смерті автора. Оперу записали в 1964 році, а Гмиря помер у 69-му. Отож ви порушили права. Далі, є така веб-сторінка “Маленькая Россия у нас”. У ній англійською мовою представлено Бориса Романовича, його портрет, біографію, 18 творів, які, якщо маєте звукову карту, можна прослухати 2-3 секунди і замовити за адресою: Віктор Ган, Квебек, Канада – будь ласка. Тепер Америка, Австралія, Австрія, Німеччина видають CD вартістю від 11,98 до 16,46 доллара США. До речі, я дивилася на сайтах в Інтернеті, так CD Гмирі дорожчі за CD Павіротті. А що вони видають? Тут здебільшого оперні арії. Далі “Моцарт і Сальєрі”. Є в цій самій сторінці – “Добро пожаловать в нашу маленькую Россию” – представники музичної еліти Росії. Є розділ: “Великие русские голоса: Марк Рейзен, Максим Пирогов, Федор Шаляпин, Борис Гмыря”. Далі сторінка “Великие русские голоса – Большой театр”. Представлено прізвищ із 15, а на першому місці Борис Гмиря. Так, він співав у Большому театрі, але ніколи не був у його штатному розкладі. У відповіді на мого листа власник фірми “Маіпlу Орега” австралієць Джордж Сімонс написав так: “СD с записями Бориса Гмыри великолепны пение фантастическое”. Він просив, щоб ми представили, що є в нас. Я виконала його прохання. Його резюме:

Ось таку історію повідала Ганна Василівна, відповідаючи на запитання про тираж компакт-дисків. Вона вдячна народному депутатові України Анатолію Матвієнкові. котрий допоміг видати шість компакт-дисків Бориса Гмирі, а також міжнародному фонду “Відродження” та фундації “Прометей” (Торонто). І намагається зацікавити, скажімо, Міністерство культури і мистецтв, переконати чиновництво, що творчість видатного співака – це престиж держави Україна. Ганна Принц, голова Фонду імені Гмирі, сподівається на державну підтримку зусиль фонду. Та її не бажають чути... Ось вона й доходить висновку: духовність країни стрімко впала. Гмиря в Радянському Союзі був видимий, а в Україні – невидимий. Це ненормальне явище. У записниках багатьох політиків, що були і є, як то кажуть, на гребені впливовості, якщо переглянути їхні розклади днів при владі, знайдеться запис про обіцянку відвідати квартиру-музей всесвітньо відомого оперного співака Бориса Гмирі. Багато хто справді відвідав і справді допоміг Фондові Бориса Гмирі, як це зробив Анатолій Матвієнко, а найбільше – самій нашій країні належно оцінити свого геніального митця. Проте решті заважають нашіптувачі від мистецтва. Витягаючи на світ Божий “аргумент” про те, що Гмиря співав Гітлерові. Цей вирваний із життя і неправдивий факт обсмоктують. І от нашіптують. Мабуть, жалкують, що Гмиря жив, співав, що має світове визнання... Ото й застерігають запопадливо політиків на гребені влади, бодай, не запідозрили їх у симпатіях до Гмирі, а насправді люто заздрять його талантові і благородству. Утім, мені здається, що Фонд імені Гмирі мав би стерегтися тих, що на гребені, бо виносить, знаємо, інколи піну чи тріску, а ще більше тих, хто тримає “блоху” у вусі. На жаль, коли йдеться про державну підтримку, від тих, при владі, багато що залежить. Один відомий народний депутат написав книжку “Голос і влада” і пишається цим. Але про Гмирю можна говорити як про владу голосу. Коли Борис Романович приїздив у Ленінград і співав “Бухенвальдський набат” В.Мураделі, “Полководця” М. Мусоргського і “Монолог про Таню” К. Данькевича, то зал слухав стоячи і плакав. Оце було визнання Гмирі, оце влада голосу. Торік у листопаді до квартири Гмирі, розповідає Ганна Василівна, завітав співак мюнхенської опери, він нині на пенсії. Каже, все життя мріяв побувати в Україні лише тому, що тут народився і жив Борис Гмиря. Як, запитує він, отут містер Гмиря і жив? Так, кажу. І ніхто не допомагає? Ні, кажу, добре, хоч не заважає. А ваша держава, питає він, хоч знає, що Гмиря це співак номер один у світі і рівних йому немає? А, кажу, ваш Фішер-Діскау? Ну що, відповідає, наш Фішер-Діскау. Так, він співак відомий, але до Гмирі йому дуже далеко. І додав: якби ви забажали виїхати, то Німеччина вважала б за велику честь отримати архів Гмирі. Ви ні в чому не відчували .6 нужденності. Ні, кажу, він не виїжджав, і нам, напевне, теж не доведеться виїжджати. Але так боляче, що держава – рідна матінка не знає те, що знають про Гмирю у світі. Чи не хоче знати? А між тим хапає облизня, коли їй закидають і в Америці і в Європі про аудіо піратство. Чому Прем'єр-міністрові Анатолію Кінахові, котрий їздив до Америки, було не пред'явити факти піратства дядечка Сема саме на прикладі Гмирі? Не мав таких даних Анатолій Кирилович? Бо не цікавляться ними ні Держкомінформполітики, ні Міністерство культури та мистецтв. Звикли до меншовартісного ставлення до самих себе. До того, що свою власну інтелектуальну власність не цінуємо, не захищаємо авторські права. І знову хапаємо облизня. Якої поваги у світі ми чекаємо, коли самі себе зневажаємо?

(вгору)

Напередодні 100-річного ювілею від дня народження Бориса Романовича Гмирі побачили світ ще три компакт-диски із записами його голосу, які загалом містять 65 творів. Їхню програму склали, відповідно, українські народні пісні в супроводі Капели бандуристів України, оркестру народних інструментів та українські пісні й романси з різним супроводом. Записи ці цінні ще й тим, що серед них багато “живих”, зроблених по трансляції у Києві та Москві. Проект здійснено за сприяння народного депутата України Анатолія Матвієнка, який є Президентом Фонду “Україна Інкогніта”. Таким чином, випущено вже шість альбомів із записами співака. Підготовлені ще чотири премастерінги, на яких представлено російські народні пісні, класичні та старовинні романси. Все це – записи з фонотеки Бориса Гмирі, реставровані професором Національної музичної академії Борисом Архiмовичем та Президентом Фонду Бориса Гмирі Ганною Принц. Найкращі свої виконавські здобутки, реалізовані в оперній і камерній музиці, Гмиря переніс на народнопісенний репертуар. Благородне, філігранне звуковедення, виразне фразування на “безмежному” диханні, духовна високість і чистота – всі ці риси вирізняють українську народну пісню у виконанні Гмирі. Як можна визначити підхід співака до інтерпретації народної пісні? До якого арсеналу засобів виразності він вдається? У вокально-технічному сенсі Гмиря, безперечно, залишається тут у рамках суворого академізму. Занурення вглиб змісту, увага до деталей, особливо до чистоти звучання слова – всі ці сторони виконавської концепції Гмирі ріднять його інтерпретації українських пісень з трактуванням класичних романсів. Адже в романсовій літературі в межах камерної мініатюри за лічені хвилини треба встигнути передати характер, емоційний стан, метафоричність поетичного тексту. З іншого боку, внутрішній запал, що відтворюється в співі Гмирі, змушує згадати про спорідненість з оперним жанром. Зокрема, ця спорідненість знаходить вияв у двох основних формах – в ігрових, характерних, жанрових сценах, зображених у деяких піснях, а також – в напруженому психологізмі, властивому низці трагічних пісень. Справжнім потрясінням стає фінальна фраза проспіваної Гмирею пісні “Ой зійди, зійди, ясен місяцю”: “Ой світе ясний, світе прекрасний, як на тобі тяжко жити, а іще тяжче молодесеньким, не нажившись, умирати”. Тут нам явлено не просто частину цілісного образу, а життя, прожите протягом пісні. Ми маємо справу не з відстороненою деталлю, не з “локальним” естетичним ефектом. Перед нами постає художній тип в усій його багатогранності. Неначе ліричний герой пісні раптом перетворюється на головного персонажа драми, яка розгорнулася перед нами на повну силу, але лише протягом кількох пісенних куплетів. Зрозуміло, якої внутрішньої роботи і якого вокального відточення на репетиції вимагала така досконалість. Зачарованість наївно-безпосереднього звернення “Ой світе ясний…” миттю змінюється скорботним “як на тобі тяжко жити” і далі – безмірно щирим і відвертим, довірливим “…не нажившись умирати”. Тут відчуваємо швидкі переключення стану – витончений артистизм, неймовірно глибока психологізація змісту тощо. Ці прийоми не властиві повсякденному побутуванню народної пісні. Вони привнесені Майстром, здатним творити голосом справжні дива. Ось у цьому і полягає своєрідність прочитання Гмирі – він прагне максимально вживати наявні вокальні ресурси, аби перетворити народну пісню на шедевр, що набуває якогось піднесеного, барокового звучання. Разючим прикладом є пісня Глінки “Не щебечи, соловейку”. Тут ми чуємо сокровенне звернення, вимовлене від самого серця, з приголомшливою довірливістю. Зазвичай в цій пісні текст трактується співаками як суто поетична умовність. Всі поспішають виявити мелодичну красу твору, і співають, намагаючись лише демонструвати красивий звук та кантилену. У Гмирі ж все серйозно, без тіні демонстрації вокальних даних та поблажливості до виконання. Таке бачення змісту твору з проникливою силою передає почуття самотності. Тужливе зізнання не потопає в мелодії, не розчиняється в рівномірному чергуванні куплетів. Зворушливість співу Гмирі має цілком зрозумілі витоки – адже він ніколи не намагався “пристосовувати музику до себе”, як це робить більшість вокалістів. Він, навпаки, сам залишався відданим служником музики і сам рухався назустріч їй. До романсової лірики наближує співак пісню на слова Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов‘ї” в обробці Германа Жуковського. Як зазначено на диску, цей романс композитор і співак присвятили дружині Бориса Романовича Вірі Августівні Гмирі. Тут сам виклад вокальної партії і фактура супроводу спонукають виконавця до більш академічного трактування. Куплетність сполучається з елементами наскрізного розвитку. Тому ця пісня виглядає досить осібно серед решти пісень, записаних Гмирею. У пісні “Побратався сокіл” в обробці Кабаніхіна Гмиря виявляє епічне розгортання сюжету. Щемливе завмирання фрази наприкінці кожного куплету нагадує про традиційні прийоми виконання схожих пісень лірниками. Співак знову залишається вірним своєму підходу до змісту народної пісні. Образи, що мисляться як знакові, умовні, постають перед нами у зримій конкретності. Історія про те як сокіл втратив діточок залишає достатньо простору для уяви слухача. Співак оповідає цю скорботну притчу як справжню історію свого народу, а не розповідає про пташине безталання. Саме тому й зворушує нас ця пісня, бо, вмістивши високу художню правду, вона вмістила і всі нещасні людські долі, про які її було колись заспівано. Пісню “Чорнії брови, карії очі” в обробці Надененка Гмиря зовсім позбавляє емоційного надриву, який ми звикли відчувати в трактуваннях інших співаків. Несподівано цей твір перетворюється на пісню-роздум. Риторичні запитання, що містяться в ній, у Гмирі начебто звернені до самого себе. І знову – все включене в ліричний образ, навіть відчайдушне “Чи може й справді ви знахарі?”. Все тут правдиве й переконливе і йде “від першої особи”, а не промовляється поспіхом у гонитві за голосовими ефектами. “Ніч яка місячна” у виконанні Гмирі давно стала взірцем інтерпретації народної пісні. Ми в безмежному захопленні від тієї ніжності і любові, які Гмиря вкладає в слова, звернені до коханої. Теплота і доброта, якими переповнена ця пісня, можуть чимало повідати уважному слухачеві про внутрішню сутність і людські якості самого Гмирі як особистості... Співак розповідав, що його знайомство з народною піснею відбулося в ранньому дитинстві, ще тоді, коли він ще не зовсім умів говорити, але співати уже співав… Зізнавався, що навіть не помічав, коли саме слухав і запам‘ятовував українські пісні. Цей факт свідчить, що виконавські знахідки Гмирі в народній пісні є виключно органічними. Якими ж є темброві, звукові особливості співу Гмирі в народних піснях? Динамічне нюансування не припускає жодного форсування, все виспіване і вимовлене максимально чітко і дуже бережно. Цей трепет живої душі полонить нас з перших же звуків. Варто нагадати, що зустрічний шлях народної пісні й академічного вокалу почався ще з тих часів, коли народні пісні обробляли Гайдн, Бетховен та Брамс. Гмирі пощастило втілити українську пісню як природний атрибут – безсмертну душу співучої української нації. Глибинну музикальність і красу мелосу української пісні він доніс до слухача в первісному вигляді. Співак не мав і на гадці робити з пісні арену для вокальних ефектів. Жодних фермат при переході на вищі ноти в будь-якій музичній фразі. Крім того, надзвичайно вражає те, що навіть у народній пісні у Гмирі не відчувається жодної спонтанності, все виношене і представлене наче одкровення, яким співак трепетно ділиться зі слухачем. На одному з нових компакт-дисків Бориса Гмирі представлено також чотири дуети, записані з Петром Білинником на концерті в залі ім. П.Чайковського в Москві. Загалом же серед випущених цього разу творів є й авторські романси та пісні Глінки, Лисенка, Стеценка, Жербіна, Жуковського, Домінчена, два варіанти пісні Виборного, пісня Миколи з “Наталки Полтавки” та арія Остапа з “Тараса Бульби”, виконана в оригінальній баритоновій тональності. Вміщено також висловлювання Гмирі про виконання українських народних пісень. Зауважимо, що ці три компакти та ті, що вийшли раніше – це лише 1/10 того, що може бути видано. Адже ще зовсім не видано російську класику, а це майже 200 пісень та романсів, західну класику, яку складають більше 100 пісень та романсів.

(вгору)

 БОРИС ГМИРЯ. БЕЗСМЕРТЯ СИЛЬНІШЕ ЗА СЛАВУ

Наступного року виповнюється 100 років від дня народження Бориса Романовича Гмирі. Це ім‘я завжди було і є в пошані та любові в народів усіх континентів. Та, на жаль, визнання Гмирі на його батьківщині значно відставало від того інтересу, який проявляють до співака за межами України. Оселя Бориса Романовича досі офіційно не стала квартирою-музеєм, де все готове, щоб він тут був, йому не споруджено жодного пам‘ятника, іменем співака не названо жодну з музичних шкіл України… Найдивовижніше те, що ми вперто не хочемо помічати, ким є Гмиря в контексті світового виконавського мистецтва. Англійці обожнюють ім‘я Кетлін Феррієр, німці – Дітріха Фішера-Діскау, росіяни – Федора Шаляпіна. Наші ж співвітчизники, особливо – молодші, просто позбавлені можливості сформувати об’єктивну уяву про вселенський масштаб явища, ім’я якому – Гмиря. Чому так сталося? Певно тому, що ми не дуже обачливі щодо того, як виглядаємо в очах світу й наших найближчих сусідів. Нашу правлячу “еліту” мало засмучує те, що українська культура на теренах колишнього СРСР та у всіх засобах масової інформації представлена переважно сумнівними зразками низькопробних служителів розважального жанру. Адже так Україна автоматично вибуває з конкуренції на шляху до статусу повноцінної європейської держави зі своєю культурою. Ззовні ми виглядаємо виключно прихильниками недоумкуватих персонажів на кшталт Вєрки Сердючки (оскільки настійливо представляємо свою культуру саме такими “національними героями”). Цей фатальний прорахунок дедалі більше даватиметься взнаки. Тому що, попри тривалу державну незалежність, Україна досі не привчила і не намагається привчити світ вважати українськими митцями Бортнянського, Березовського, Гоголя, Гмирю та сотні інших. То чого ж чекати далі? За ініціативою Київського міського управління культури та Фонду Бориса Гмирі Міністерством культури і мистецтв України вже давно підготовлено проект постанови Кабінету Міністрів “Про святкування 100-річного ювілею видатного співака ХХ століття Б.Р.Гмирі”. Але зараз справа за головним – затверджений оргкомітет має зібратися і остаточно погодити бюджет ювілейних заходів. Тоді постанова зможе набути чинності. Незважаючи на те, що понад два місяці тому Кабміном затверджено склад оргкомітету, його зібрання досі не відбулося, і треба поквапитися аби вчасно освоїти виділені кошти. Адже постановою передбачено створити меморіальний музей-квартиру співака, відновити його садибу в Лебедині, спорудити пам‘ятник, провести наукову конференцію, організувати конкурс вокалістів імені Б.Гмирі, назвати його ім‘ям одну з київських шкіл мистецтв, тощо. “Раб не буває творцем,” – цей запис в щоденнику Гмирі має надто глибоке звучання. Рабська психологія часто засліплює наш духовний зір. І здається, що зараз вже мало хто опікується майбутнім квартири-музею співака на Хрещатику. Мало хто з можновладців усвідомлює необхідність увічнити ім‘я Гмирі. Жодні виступи в пресі, жодні поодинокі голоси не здатні вплинути на поміркований плин нашого демократизованого життя, “приправлений” щоденними телевізійними враженнями від бридкої “попси”. Саме нею пропонується заповнювати всі наявні духовні ніші…

 (вгору)

 Голос среди молчания

В следующем году будет отмечаться 100 лет со дня его рождения. По этому случаю ожидается приезд в Киев оперных суперзвезд – Николая Гяурова, Миреллы Френи, Евгения Нестеренко. Они, безусловно, посетят этот дом. Каким он предстанет перед ними? Государственным музеем-квартирой, поддерживаемым властями, или чудом сохраненной обителью гениального певца? К сожалению, Гмырю принудили оставить оперную сцену в расцвете творческих сил и возможностей и заняться концертными выступлениями. Не все знают, как именно это произошло. В “Князе Игоре” Гмыря пел партию Владимира Галицкого. В 1958 году, после двадцати (!) лет выступлений в этой опере, Гмыря наконец почувствовал, что партия у него начинает получаться именно так, как он хочет. Однажды, придя после спектакля домой, он осторожно поделился собственными впечатлениями с супругой. Бесконечно требовательный к себе, он крайне редко мог себе позволить сказать, что у него что-то получается. На этот раз и сценически, и вокально партия прошла как никогда успешно. И вот, на следующий день, показавшись в театре, Гмыря услышал о том, что его трактовка была слишком самовольной и способствует… “растлению молодежи”! Для истинного художника это сокрушительный удар, – когда оплевывается выношенное годами. Тогда Борис Романович не выдержал и подал заявление об уходе. Хотя директор театра Гонтарь (зять Никиты Хрущева) и уговаривал его остаться. В последующие годы Гмыря выступал в опере только как гастролер. Но даже вне киевского театра Гмыря продолжал достигать фантастических творческих результатов – его репертуар насчитывал почти 600 камерных сочинений! Среди хранимых в квартире Гмыри записей, есть неизданные, то есть те, которые не выходили даже на пластинках. Бесценная фонотека с записями Гмыри расположена в нише комнаты, служившей кабинетом певца. Прямо над ней, в квартире, находящейся этажом выше, теперешние жильцы оборудовали новомодную ванную комнату. Стоит ли говорить, насколько небезопасно это соседство, особенно если вспомнить недавнее затопление филиала библиотеки им. Вернадского... И все-таки, несмотря на отсутствие официального статуса, и штатного расписания, квартира-музей Гмыри живет и содержится в образцовом порядке. Письма, дневники, фотографии, фонотека и библиотека – все тщательно каталогизировано и систематизировано. Это еще что! Ведь квартира народного артиста СССР Михаила Гришко, жившего этажом ниже, вообще уже продана посторонним людям, так как родственники великого украинского баритона оказались не в состоянии оплачивать такую большую квартиру… Уже выпущено шесть компактов с записями Гмыри, подготовлено еще четыре. А всего их может быть не менее пятидесяти. Если посчитать тиражи всех уже выпущенных пластинок Гмыри, то получится ошеломляющая цифра – их общий тираж превышает миллиард! Неплохой повод для регистрации рекорда в книге Гиннеса. А пираты уже злоупотребляют именем Гмыри и выпускают его записи. Кстати, еще при жизни Борис Гмыря попал в международный справочник “Who is who?”, что само по себе на то время было фактом абсолютно беспрецедентным. Есть одна история, которая долгое время оставалась не до конца проясненной и доставила много боли Гмыре и всем, кому он был дорог. Тем не менее, кое-кто поспешил чуть ли не окрестить певца “фашистом”. Недоразумение возникло из-за эпизода, происшедшего в начале войны. Во время эвакуации из Харькова люди, которым было поручено эвакуировать Гмырю, были слишком заняты вывозом собственной мебели. А певца, который в те дни был тяжело болен, завезли в помещение рентгеновского института и оставили там. Не прошло и двух недель, как в город вступили немцы. Что было делать? Гмыря снова стал петь в театре. В тот роковой для себя сезон 1941-1942 годов он пел Сусанина, Тараса Бульбу, Коллена в “Богеме”, Рокко в бетховенском “Фиделио”. Немцы сразу поняли, что Гмыря уже тогда был величайшим мастером. Советское руководство на тот момент уже удостоило его звания заслуженного артиста Украины, он носил титул лауреата Всесоюзного конкурса. Но не это впечатлило немцев. Они принимали Гмырю вне званий, вне политики. Легенда о том, что Гмыря якобы пел для Гитлера – не более чем домысел. Зато правда то, что во время оккупации к нему был приставлен офицер СС, который должен был о нем заботиться. В его распоряжении был автомобиль. Когда немцы отступали, певцу был предложен персональный самолет. По приказу Эриха Коха в случае согласия самого Гмыри, певец должен был быть вывезен непременно, при худшем исходе существовал приказ вывести даже его труп. Но сами немцы понимали, что без Украины Гмыря не проживет. Мог ли Борис Романович быть нечистым на душу, если, не раздумывая, отверг такие заманчивые предложения и, чувствуя свою безусловную правоту, остался в СССР? Хотя многие его прежние коллеги как раз тогда охотно отбыли за рубеж... Некоторые подробности, касающиеся этой истории, изложены в книге “Гмыря и Шостакович”, написанной Анной Принц в соавторстве с Марианной Капицей. Книга должна выйти в следующем году. Бескорыстие творческих порывов Гмыри можно проиллюстрировать на сотнях примеров. В свое время у него возникла идея спеть “Моцарта и Сальери” Римского-Корсакова вместе с Козловским, он лелеял эту мысль семь лет. Заодно он предложил, чтобы Козловский во время приезда в Киев выступил с капеллой бандуристов и спел украинскую программу, в которую вошли бы дуэты с самим Гмырей. Позвонив Козловскому, представители Госконцерта услышали, что за каждое из этих выступлений тенор желает получить по десять тысяч рублей. О таком гонораре не могло быть и речи. Тогда в “Моцарте и Сальери” вместо Козловского выступил Константин Огневой, а с капеллой бандуристов спел Петр Белинник. При этом постоянной концертной ставкой Гмыри оставалась сумма в 250 рублей. Зато теперь в Германии можно за круглую сумму приобрести компакт-диск с записью тогдашнего “Моцарта и Сальери”… Когда в 1968 году в Монреале проходила международная выставка, постоянный концертмейстер Гмыри Лев Острин приехал туда на гастроли вместе с Юрием Гуляевым. Когда они вышли на сцену, публика взорвалась шквалом аплодисментов и в течение нескольких минут скандировала: “Гмыря, Гмыря!”. Так концертмейстер грелся в лучах славы солиста. А сам Гмыря тем временем оставался в Киеве. Потом оказалось, что ему трижды присылали приглашение для участия в культурной программе этой выставки, но он так ни разу об этом и не узнал. Не раз случалось так, что его творческая судьба оказывалась в руках мнительных чинуш. Иногда бесконечные требования менять и перестраивать программу для каких-нибудь зарубежных гастролей окончательно измучивали певца, так как он заранее знал, что его, вероятнее всего, опять не выпустят. Советы тщательно оберегали Гмырю от поездок в развитые капиталистические страны. Хотя именно оттуда он не раз получал приглашения перебраться на жительство. В Будапеште его атаковали импресарио ведущих театров мира (в том числе – из Ла Скала, Метрополитен и Гранд-Опера одновременно!) “Товарищи”, традиционно сопровождавшие певца в поездке, настолько испугались, что уже на следующий день Гмыря был отправлен назад в Киев. Но Борис Романович все равно не был похож на многих других своих коллег. Незадолго до смерти ему предстояли гастроли в Японии. Неожиданно оказалось, что график гастролей, предложенный японцами, предполагает ежедневные сольные концерты в течение чуть ли не двух недель. Гмыря вежливо, но настойчиво объяснил, что может петь сольный концерт лишь раз в три дня. Иначе творчество превратится в суррогат, в “заробітчанство”. Оказывается, японцы спланировали так потому, что все соотечественники Гмыри обычно просили до предела насыщать их пребывание концертами. График был согласован заново, но гастролям так и не суждено было состояться, ибо Гмыря внезапно умер. Гмыря никогда не преподавал вокал. Несмотря на это, многие считают его своим учителем. Об этом говорят и Гяуров, и Нестеренко, и Гюзелев, а также Иосиф Кобзон, Сергей Захаров, да и многие сегодняшние студенты нашей музыкальной академии. Вера Августовна Гмыря – доктор биологических наук, супруга певца записывала его лекции по вокалу, прочитанные в Болгарии, в Пекине, в Киеве. Эти записи стали уникальным документом и доступны по сегодняшний день. Вообще же история их любви и трогательной преданности со временем должна стать материалом для пьесы – этот союз был не просто браком. Гмыря всегда признавался, что без Веры Августовны он не стал бы тем, кем стал… Гмыря не стремился к общению с первыми лицами СССР. Зато они стремились к общению с ним. На дальней даче Сталина в Кунцеве хранится целая стопка пластинок Гмыри, каждая из которых помечена жирным красным плюсом. А на пластинке с записью песни “Гуде вітер вельми в полі” стоит сразу пять плюсов. В 1951 году во время декады украинского искусства в Москве на документах о присуждении Гмыре звания народного артиста УССР Сталин собственноручно сделал исправление и вписал “народный артист СССР”. Так певец миновал устоявшийся путь повышения в званиях, сразу став народным Союза. Гмыря регулярно принимал участие в правительственных концертах. Его очень любил Хрущев. Из рук Брежнева Гмыря принимал высшие государственные награды. Но впоследствии многое изменилось. По случаю 80-летия певца встал вопрос о создании музея в его квартире. И Дмитрий Гнатюк, возглавлявший тогда наш оперный театр, заявил, что Гмыря – не та величина, которой необходимо создавать музей.Надгробный памятник Гмыре на Байковом кладбище был сооружен через десять лет, мемориальная доска открыта через шесть лет после его смерти. А нынче времена заметно изменились: иным далеко не выдающимся певцам устанавливают памятники сразу и ежегодно, по три кряду. Будем надеяться, что мы еще в состоянии отдать должное памяти гениального украинца двадцатого ХХ столетия Бориса Гмыри, и что грядущий столетний юбилей ознаменуется достойным увековечением его памяти. Это нужно не самому Гмыре, это нужно, прежде всего, нам, нашему государству, становлению его как высокообразованного цивилизованного в центре Европы.

(вгору)

 БОРИС ГМИРЯ – ХАРИЗМАТИЧНА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Дуже часто ми ставимо питання про те, чим може пишатися Україна, з яким гуманітарним надбанням іде до цивілізованої Європи і що можемо їй демонструвати.

Напередодні 100-річного ювілею від дня народження славетного українського співака Бориса Романовича Гмирі ми маємо нагоду широко і гучно заговорити про нього і показати світові яким скарбом володіємо. Ми можемо пишатися Гмирею не просто тому, що він жив і творив на українській землі. Час замислитися над тим, що повинно мотивувати нашу національну гордість у тих чи інших випадках. Часто стається так, що предметом нашої гордості автоматично стають митці, “обласкані” владою, наділені безліччю офіційних титулів. І ми забуваємо про те, що у світі все виглядає зовсім інакше. Можна не сумніватися, що ніхто з європейських меломанів, які залюбки купують компакт-диски Гмирі за кордоном (на жаль, видані піратським шляхом), не знає, що Гмиря носив титул “народний артист СРСР”. Для них візитною карткою є ІМ`Я. І те, як співак робить свою справу, що несе слухачеві. Але про Гмирю більше знають у світі, що він – “російський” бас. Це вже прикро, і це треба поставити нам в провину. Адже Борис Романович протягом усього життя робив жертовні кроки задля того, щоб залишитися в Україні й бути корисним насамперед своєму народові. Скільки він відхилив спокусливих пропозицій та умовлянь емігрувати! Скільки разів впевнено робив вибір на користь своєї Батьківщини! Але попри все вдома він був лише гастролером, не дивлячись на те, що все було поставлене на службу рідному театру, пріоритети завжди залишалися за українським слухачем, українським репертуаром. Хіба все це не переконує в тому, що Гмиря і є одним з найгідніших синів України. І це, до речі, розуміють російські митці, які про це відгукуються так: “…Мені важко уявити собі сьогоднішню Україну, якщо символом її духовності не стане Борис Романович Гмиря…” (Давид Бухін, диригент Санкт-Петербург, 1998р.). Але Україна не поспішає це робити. Лише зараз з‘явилася надія. Напередодні 100-річного ювілею співака Розпорядженням Кабінету міністрів № 558-р від 26 вересня 2002р., 2 грудня Оргкомітет затвердив план заходів із вшанування пам‘яті Бориса Романовича. Унікальність постаті Гмирі полягає в тому, що його спів справляє враження не тільки на нас, його співвітчизників, а й на будь-якого прискіпливого західноєвропейського поціновувача вокалу. Ми можемо стверджувати так не лише з амбітних міркувань. Йдеться про те, що, наприклад, прихильники німецької школи співу, як правило, абсолютно не визнають спроби слов‘янських співаків інтерпретувати зразки австро-німецького репертуару. Навіть про шаляпінські записи Шуберта в книзі Дітріха Фішера-Діскау не без скепсису сказано, що вони “можуть бути сприйняті лише як курйоз”. Навряд чи хтось з німецьких музикантів заохочував би спроби українських співаків виконувати німецьку музику. Лише один Гмиря залишається для них винятком. Борис Романович, зокрема, здійснив запис величезного вокального циклу Шуберта “Зимова путь” і низки інших пісень цього композитора. Колишній соліст Мюнхенської опери Вундер Фолькер, який вважає себе учнем Гмирі, зазначив, що ці записи неперевершені та являються еталоном для виконання майбутніми співаками. Але творчу манеру Гмирі можна сміливо порівнювати не лише з німецькою. В очах багатьох співаків зі світовим ім‘ям Гмиря є майстром, прикладом для наслідування, вчителем. Так, учнями Гмирі себе вважають такі всесвітньо відомі співаки як:

Отже, аналізуючи ці та інші відгуки про спів Гмирі, ми доходимо висновку, що його манера співу є настільки проникливою й неповторною, і ця неповторність настільки очевидною, що народжується своєрідний феномен беззастережного визнання творчих принципів Гмирі представниками різноманітних шкіл і напрямків. Цей універсалізм Гмирі ще потребує всебічного осмислення і переосмислення. Але така близькість його співу найрізноманітнішим людським душам, народам спонукає нас говорити про Гмирю як про харизматичну постать, чий духовний потенціал має загальнолюдський, глобальний масштаб. Гмиря володів надзвичайно цінною здатністю інтегрувати українську вокальну школу і українську музичну культуру в світовий контекст. І це видно з рецензій на концерти Гмирі в Китаї в 1956-1957рр. Зокрема, китайські газети тоді писали: “Все проспіване Гмирею – ідеальне! Його виконання божественне – земні співаки так співати не можуть. Він найдивовижніший і найпрекрасніший співак…Він демонстрував нам довершенні зразки вокального мистецтва! А пісня про блоху? Так, Шаляпін її співав прекрасно, але майбутні співаки хай співають її так, як співає Гмиря. Гмиря спростував існуюче твердження, що пісню про блоху ніхто не зможе так співати як Шаляпін. Той, хто володіє досконалою музичною майстерністю, високим даром осмислення і переосмислення може так само, а найважливіше – по-своєму – краще творити...і Гмиря це робить. Є птаха Папуга, яка повторяє слова які їй говорять, так і співаки повинні повторяти все те, що робить Гмиря у своїй творчості” (Г-та “Пекінжибао”, 20. ХII. 1956 року). Гмиря наполягав на тому, щоб здійснювати переклади текстів пісень та романсів західних композиторів українською мовою. Він надзвичайно вимогливо ставився до добору українських перекладів, багато що, навіть написане відомими поетами, відкидав як таке, що не відповідало його баченню твору і вимогам музичних законів. Гмиря й сам робив переклади деяких текстів, як це було з “Серенадою” Ф.Шуберта та “Елегією” Ж.Массне. На щастя, збереглися записи цих творів. При цьому, у Києві донедавна взагалі не можна було придбати жодні записи Гмирі. Приходить покоління, яке ризикує взагалі втратити для себе можливість прилучитися до скарбниці творчості Великого Гмирі. На щастя, зусиллями спадкоємиці митця Ганни Принц та за матеріальної підтримки Фонду “Україна Інкогніта”, президентом якого є народний депутат України Анатолій Матвієнко, вже вийшло шість перших компакт-дисків Гмирі та підготовлені ще чотири премастерінги для тиражування CD. Загалом же, за умови наявності коштів, їх буде видано понад п‘ятдесят. Здається, майбутнє відзначення ювілею співака вже набуває загальнодержавного звучання. Але, можливо, виділені спеціальною постановою уряду бюджетні кошти все одно надійдуть у розпорядження Міністерства культури і мистецтв. Оскільки оргкомітет затвердив заходи з великим запізненням то вони не будуть цілеспрямовано розподілені та використані. Чи не для того зволікали із скликанням засідання оргкомітету, щоб потім, не встигши освоїти наявні асигнування, маніпулювати залишками виділених коштів? Адже, вміючи, неважко зробити так, щоб несподівано виниклий “надлишок” коштів поповнив особисті бюджети функціонерів від культури. На жаль, це надто поширений у нас спосіб “господарювання”, особливо в сфері мистецтва… Тоді для багато кого ювілей Гмирі зможе стати лише щасливим проводом “докласти руку” до державних грошей. Принаймні, про щиру відданість справі тут поки що не йдеться. Тому висловлене припущення аж ніяк не можна визнати надто жорстким – це сумна реальність нашого культурного життя, яке цілком залежить від корумпованих чиновників “совєтського” ґатунку. Все розумне і добре може у нас здійснитися лише “всупереч”, а не “завдяки” їм, хоч би як вони не дбали на словах про пріоритет національної культури. Пріоритет власної кишені все одно завжди виявляється значнішим. З арифметикою у них завжди гаразд, а от з “культурою і мистецтвом”, – як доведеться. Про що ще можна говорити, коли в 2001 році укладачі розкішного фотоальбому приуроченому 100-річчю Національної опери ім. Т.Шевченко, “забули” бодай слово сказати, про Бориса Гмирю – він для них не харизматична постать у нашій культурі. Не можу не згадати інтерв‘ю, яке кілька років тому довелося записати з колишнім замісником міністра культури і мистецтв, що “опікувався” саме музикою. Він безбожно плутав назви столичних оперних прем‘єр (враховуючи, що вони в нас відбуваються лише раз на рік!), нічого не знав про стан периферійних оперних театрів, старанно вибудовував загальні фрази “горбачовського” типу, які мали дивовижну властивість геть нічого не означати. Так поступово спростовувалося моє наївне припущення про те, що хто-хто, а зам міністра культури знає про сучасний український оперний театр більше за мене, пересічного глядача. Було соромно публікувати таке інтерв‘ю, і його довелося стерти, не розшифровуючи. Відтоді для мене почала руйнуватися легенда про “тямуще і благородне” Міністерство культури… Тож, чи варто дивуватися, що стан справ із відзначенням ювілею Гмирі не найкращий? Знову ж таки, Міністерство культури не виявило абсолютно ніякої активності, щоб направити подання до Національної комісії у справах ЮНЕСКО, щодо внесення імені Гмирі до списку офіційних ювілярів 2003 року по лінії цієї поважної міжнародної організації. І це при тому, що ще в 1998 році відомий музикант і диригент із Санкт-Петербурга Давид Бухін підняв це питання. Він писав: “Убеждать Киев, что бездействие в столь значимом деле как юбилей Гмыри есть национальный позор, ибо Гмыря есть сама национальная идея, столь необходимая сейчас независимой, но бедствующей Украине. Если Киев понял, следует выходить на ЮНЕСКО: вклад Бориса Романовича в мировую культуру адекватен будущим действиям этой организации. Послы Украины при ООН и ЮНЕСКО должны незамедлительно ставить вопрос о денежных грантах для культурных и духовных акций под знаком Гмыри, да и вообще не забывать, что они представляют не только правительство, но и культуру”. Але Київ, в особі міністра культури, який є членом комісії цього не зрозумів! Це просто злочин пропускати таку блискучу і слушну нагоду нагадати світові про нашого співвітчизника і, разом з тим, відчути справжню гордість за свою країну. Адже скоро наші оперні зірки остаточно роз‘їдуться по світах, філармонія деградує ще більше, концертне життя зійде нанівець. У музичній сфері ми вже пишаємося лише такими незмінними національними “перлами” як співочий ректор, або всіма “шанована” недоумкувата провідниця Вєрка. І ще зможемо пишатися тим, що вдосталь маємо імпортної ресторанної попси з Росії. А тепер нагадаймо собі, що ця сумна картина розгортається під пильним оком широко розбудованих Управлінь, відділів та Міністерства культури і мистецтв України… На відміну від сумної практики спорудження пам‘ятників вельми одіозним митцям, гідне вшанування пам‘яті Гмирі – це шанс прийдешнім поколінням долучитися до великої духовної скарбниці, яку він залишив усім нам у спадок. Адже головний сенс ювілейних заходів не в тому, щоб формально увічнити ім‘я Гмирі – воно вже безсмертне, а в тому, щоб дати друге життя його творчому доробку, донести його до майбутніх поколінь. І зробити це треба саме зараз, інакше вони будуть штучно позбавлені того, що ми маємо, чим по праву пишаємося не лише ми, а й світ і чим повинні пишатися й вони.

(вгору)